Правду кажуть старі люди, що село без школи, то як церква без хреста. Наша сучасна школа, яку всі ми добре знаємо, далеко не перша за рахунком у селі. Як же вчились тоді? Перша згадка про школу в Волоському відноситься до ХVІІІ століття. Це була церковно-приходська однокласна школа, в якій священик або дяк-півцевчитель навчав дітей грамоти.

В кінці ХІХ століття, після проведення урядом шкільної реформи, була побудована та відкрита нова народна школа, державним вчителем в якій був п. І.І. Баник. Навчальний заклад був двокласним й складався із трьох приміщень, в одному з яких і жив викладач. Навчались лише ті, хто міг собі це дозволити, а таких було небагато. Школярі навчання починали з азбуки руської, бо того часу мало звертали уваги на вивчення рідної мови.

Вже ніщо не нагадує, що колись на тому місці за межами села була якась будова, лишилась лише назва урочища в честь вчителя - Баниковиця.

Потім, де зараз задній двір нашого магазину в центрі села, була побудована нова початкова школа на 4 класи, а там, де зараз сам магазин - колись були шкільні ділянки, на яких учні сіяли та садили різні культурні рослини, а потім їх доглядали.

В 1921 році чисельність населення нашого села складала близько 900 чоловік ,з них було 102 дітей навчального віку 6-15 років. . В деяких сім'ях мали понад 15 діточок, хоча через багато причин не всім судилось зрости. Відомо, що державним вчителем у цей час був Й. Густій. В 30-х роках ХХ ст. в народній школі працював Юрій Штефанець. Молодий педагог жив у школі, після уроків часто залишав учнів на "просту бесіду". Розповідав цікаві повчальні історії про видатних вчених, письменників, славне минуле України-матері. В школі вчилися діти багачів, а бідні навіть думати не могли про навчання.

Діти вчилися тільки взимку, бо навесні вони йшли допомагати батькам, включалися в польові роботи, виганяли худобу на поле. Офіційно навчальний рік закінчувався в квітні, бо навесні діти переставали вже відвідувати школу.

Учням 1938-39 навчального року видали піврічне свідоцтво, де виставлялися оцінки з релігії, української, чеської, латинської мови, історії - краєзнавства, математики, хімії, фізики, геометричних рисунків, руханки.

За бажанням, щоб продовжити навчання, вони йшли в інші села: Брід, Загаття, Ч.Потік , Іршаву.. Таких було небагато. Тоді в сумках своїх учні в школу носили не лише зошити, підручники та чорнила, а й дрова, якими топили кахельні грубки, щоб в приміщенні було якесь тепло. В 1939 році село було окуповане фашистською Угорщиною. Становище стало надзвичайно важким, про школу годі було й думати. Тільки з визволенням села в жовтні 1944 року нормально та повністю відновився навчальний процес .

В 1946 році директором школи в с.Волоське було призначено Пинзеника Павла Павловича. Весь педагогічний колектив налічував 10 чоловік.

Пинзеник Єлизавета Михайлівна - учитель 1- 4 класів

Дякулич Софія Василівна - учитель української мови

Фозекош Софія Василівна - учитель російської мови

Синетар Маргарита Іванівна - учитель математики

Варваринець Василь Васильович - учитель математики

Лутак Василь Юрійович - учитель біології

Жабко Василь Васильович - учитель фізкультури

Дякулич Василь Васильович - учитель фізкультури

Кузьма Йолана Михайлівна -

Глеба Марія Василівна-

Переважна більшість вчителів- випускники педучилищ та деякі із середньою освітою, які вчилися у вищих навчальних закладах заочно. Пинзеник Павло Павлович - людина з вищою освітою, певним досвідом, було у кого повчитися, одержати відповідь на важкі питання щодо виховання в учнів почуття відповідальності за доручену справу, почуття любові до Батьківщини, поваги до старших та дотримання учнівських правил. А працювати було над чим. Не вистачало підручників, не було достатньо методичної літератури, і т. д. Вчителі ділились досвідом роботи, з цією метою було створено кущове методичне об'єднання, на якому обов'язково були присутні представники районного відділу народної освіти. Кращі вчителі давали відкриті уроки, що дуже допомагало молодим вчителям.

В 1947 році була створена піонерська організація. Але в цей час дружини ще не було, бо всього було 19 піонерів. Це були перші піонери нашого села, нашої школи. Цей загін піонерів носив ім'я О. Кошового. Піонери садили хвойні дерева кругом школи, впорядковували шкільне подвір'я.
Про історію школи, починаючи від 50-х років дізнаємося зі слів вчительки Дякулич Софії Василівни.
На роботу в Підгірнянську семирічну школу була направлена в 1952/53 роках для викладання української мови і літератури у 4-7 класах. На ці роки Підгірнянська семирічна школа тільки становилась, до цього була лише початкова.
Працювати було нелегко, саме приміщення школи було старе-престаре, крім парт, класних дошок, стола та старої шафи в класах не було нічого. Парти старого випуску, для 3-4 учнівських місць. В старших класах вчилися учні різного віку, адже батьки дуже хотіли, щоб їхні діти одержали хоч якусь відповідну освіту, тому в кожному класі було багато переростків.

Колишній Радянський Союз тоді проводив свою досить жорстку політику щодо колективізації суспільства та поширення диктатури влади над усією країною, починаючи з найменших. Тривало все це майже до кінця 80-х років ХХ ст. А вчителі були дуже важливим інструментом в їх руках, таким собі «бойовим загоном», адже змушені були виконувати все, що їм наказувалось по ієрархії згори від імені тоталітарної партії. У її тезах мовилось: «Союз ставить за мету собі розповсюдження ідей комунізму і залучення робочої і селянської молоді в активне будівництво великої країни». За весь цей час, крім основної роботи, вчителі тоді були також агітаторами, пропагандистами та комсомольським активом - проводили роботу щодо вступу в комсомол або Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді (ВЛКСМ). Багато дітей та їх батьків відмовлялись від цього. Були випадки, що учні тікали з уроків аби не поїхати в район на прийом у комсомол. Але членство в комсомолі в СРСР було обов’язковим атрибутом успішного просування вгору в соціальному плані, їх фактично примушували долучатись туди. Без цього неможливим було ні навчання, ні працевлаштування, де також все здійснювалося з опорою на комсомол, на енергію та щирий ентузіазм молоді. (То вже порівняно нещодавно абревіатура ВЛКСМ у нас знайшла «розшифровку» як «Волосянські Леґіні Крали Сіно Марзі» :)) Політика Москви проводила і антицерковну кампанію, тож програма в школі була зроблена так, що діти у великі церковні свята завжди були чимось завантажені та не знаходились вдома. Коли строгий піст – влаштовували веселощі, учні співали й танцювали на районних конкурсах, на сам Великдень - школярі залучались до роботи в колгоспі, садили картоплю, а на Різдво заборонялось колядувати, ходити з вертепами - за цим спеціально стежили. Неслухняних також висміювали в шкільній газеті «Колючка». Така була держава, такі були порядки…

Повоєнні часи були дуже важкими, але поряд із цим життя показувало, що для більших, ширших знань потрібна була нова будова - школа, де діти могли б займатися в кращих умовах. Після наполегливого клопотання директора школи і громадськості села, почалося будівництво нової школи із достатньою кількістю класів, великого коридору, шкільної бібліотеки. Будівництво сучасної школи було завершено в 1957 році.

В 1960 керівництво школою очолив Здирченко Олександр Пилипович.
Школу щороку поповнювали нові вчителі - спеціалісти.
Бібліотека поповнювалась підручниками, методичною літературою, дитячою літературою. Колектив ставав щороку сильніший, досконаліший. Охоче допомагали молодим вчителям. які прислухалися до порад старших. Все це дає певні результати.

На зміну директора Здирченка Олександра Пилиповича, в 1967 році було призначено Маргіту Івана Васильовича, який 23 роки очолював колектив, багато зробив для того, щоб школа займала належне місце серед інших. Зокрема, велика увага зверталась на естетичний вигляд школи та шкільного подвір'я, фізкультурної площадки. Адже в Підгірному неодноразово проводились районні змагання з футболу, волейболу.

Піонерські загони щороку допомагали колгоспу "Червоний партизан" збирати урожаї картоплі, винограду, яблук. Це розвивало в учнях працелюбність та колективний дух. За зібраний урожай перераховувалися кошти, які використовувалися на розвиток потреб школи, закупку спортивного інвентаря. За потреби проводився ремонт шкільних приміщень, удосконалення присадибної ділянки. Активно проводилися акції по зібранні макулатури та металобрухту.
Іван Васильович мав організаторські здібності, колектив при його керівництві - це була одна сім'я, яка дбала про те, щоб діти мали відповідні знання, були вихованими і дисциплінованими. І цього вимагав від себе і від кожного члена колективу.
Щороку кількість учнів збільшувалась. В класах було по 29-30 учнів. Час вимагав добудови. Вкрай потрібна була учнівська їдальня. Тому у 1978 році і розпочалась добудова школи. Було добудовано 4 класні приміщення і їдальня.

Педагогічний колектив складався з досвічених, толерантних вчителів, які виховали не одне покоління молоді:

Учителі початкових класів :

Гольча Ганна Іванівна

Демчик Ганна Іванівна

Лендєл Марія Федорівна

Маргіта Юлія Василівна

Демчик Ірина Василівна

Варваринець Ганна Іванівна

Бідзіля Марта Іванівна

Учителі української мови та літератури :

Дякулич Софія Василівна

Демчик Олена Іванівна

Учителі російської мови та літератури :

Капітан Олена Михайлівна (заступник директора)

Копин Ганна Іванівна

Лівак Василь Іванович

Учитель історії та географії

Лівак Марія Михайлівна

Учителі математики та фізики:

Радик Михайло Іванович

Маргіта Іван Васильович

Учителі біології та хімії:

Синетар Маргарета Іванівна

Лутак Марта Іванівна

Учителі фізкультури :

Дякулич Василь Васильович

Сухан Іван Андрійович

Піонервожаті:

Газдик Марія Іванівна

Глеба Маргарета Іванівна

Гольча Марта Андріївна

Маргіта Ганна Михайлівна

У 1990 році директором школи призначено Радика Михайла Івановича, який своєю активністю та цілеспрямованістю показував приклад до сумлінної роботи як вчителям, так і учням. У ті важкі 90-ті роки Михайло Іванович багато зусиль прикладав для того, щоб тримати школу на високому рівні, забезпечити відповідні умови для навчання дітей і праці вчителів. Було проведено газове опалення, оновлено фасад школи.
В 2005 році посаду директора школи очолив Маргіта Іван Михайлович. Він розпочав ремонт по перекриттю даху школи та доповнив колектив молодими, енергійними, кваліфікованими спеціалістами.
Особливий внесок в історію роботи школи внесла заступник директора школи Демчик Олена Іванівна. Довгі роки обіймаючи цю посаду (зазнала керування трьох директорів). вона відзначалася своєю толерантністю та талановитим педагогічним хистом. Та справжній талант в ній відкрився як поетеси- гордість нашої школи й села. Видала п'ять збірок: "Ріка життя" - 2005 рік, "Струни серця" - 2006 рік, "Во Славу Господню" - 2007 рік, "Осінній зорепад" - 2011 рік, та "Цілюще джерело" - 2012 рік. Твори публікувалися в авторській редакції й дуже зацікавили пересічного читача, адже кожен може знайти щось цікаве й особисто для себе, й для душі, й для суспільства. На базі школи проводилися презентації книг, де шанувальники читали поезії напам'ять за вибором та дякували за чудові вірші. Слова поезій Олени Іванівни було покладено на музику колективом "Шарж". Гіімн нашої школи також написала Олена Іванівна.
. З 2007 року і по сьогодні директором Підгірнянської ЗОШ І-ІІ ступенів є Бєлая Оксана Іванівна. Примітно, що вперше таку посаду в нас обійняла жінка. Під її керівництвом було перекрито дах школи, покладено нові пластикові вікна, зроблені внутрішні туалети. В школі зараз навчається 121 учень та працює 21 педагог. Недаремно кажуть, що школа - то наш другий дім. Адже саме тут ми виросли, навчилися думати, висловлювати свої почуття, навчились помилятись і виправляти ці помилки, вивчили багато нового та цікавого, знайшли друзів, віднайшли себе… Та роки минають дуже швидко! Здається, нещодавно лише ми вийшли з її стін, а вже одного світлого вересневого ранку маленькі громадяни – наші діти – з букетами квітів і ранцями пішли в школу, щоб скористатись своїм правом на освіту. Ми завжди пам’ятатимемо своїх однокласників, учителів, свою рідну Підгірнянську школу… Хоча в школі бувало багато всякого: і приємного, і не дуже, але час стирає все погане, і у споминах залишаються лише яскраві, веселі та неповторні моменти шкільного життя.